1. Погляд на мегаполіс
Наповнений вщерть мурашник мегаполісу.
Він вдихає п’янке, настояне на травах повітря, а видихає отруйні гази. Він п’є чисту джерельну воду, а зливає нечистоти, він вкриває землю асфальтом, а мальовничі околиці поступово перетворює на суцільне смердюче сміттєзвалище. Він витоптує траву, розлякує тварин і птахів, спалює навкруги себе луки і ліси.
В нього з усіх усюд стікається здорове, наповнене життям населення, воно летить на фальшивий блиск неонових реклам, як метелик на вогнище, щоби обпалити крила у цьому вогнищі, знищити свої природні здорові інстинкти, втратити свої національні ознаки, віддати, нарешті, свою душу жовтому дияволу. Ці сліпі метелики ще не знають: цей великий город тримається саме на таких, як вони мігрантах. Вони тут підмітають вулиці, печуть хліб, будують хмародери, створюють великі підприємства і творять велику політику. Вони, але не їхні діти, котрі перетворюються в кращому разі на затхлих офісних щурів, гвинтиків цього мурашника, котрі проводять своє життя на лінії офіс – метро – диван перед телеящиком, а в гіршому перетворюються на алкоголіків, наркоманів, бомжів, самогубців та інших дегенератів. Ці їхні діти забудуть, як елементарно забити цвяха в квартирі, а багато хто з них розучаться навіть просто продовжити свій рід, не те що передати вже своїм дітям якийсь духовний досвід від своїх предків, народжених колись в природніх умовах. В квартирах-шухлядах великого города живе значно більше собак, аніж дітей і з цієї причини він давно б уже вимер, якби з провінції не котилася невичерпна хмара свіжих «метеликів», засліплених фальшивими цінностями «красівой жизні» в мегаполісі.
Село самодостатнє. Мегаполіс же не може жити без села. Він витягує з нього соки, часом до останньої краплини. Він, в підсумку, знелюднює це село і прирікає на вимирання, щоб потім з цієї причини згинути і самому. Мегаполіс пиляє гілку, на якій сидить сам. Бо недарма існує мудрий вислів: «Цивілізація народжується в селі, а помирає в мегаполісі». Вогнище мегаполіса перегорить і згасне, а на його руїнах буде рости будяк і пастимуться кози. Життя ж продовжиться у навколишніх селах, на землях, які мегаполіс не встиг перетворити на смітник.
Цивілізація в городі-мегаполісі – це ефектно, яскраво і звабно, але… Коли людство живе не за законами природи, а всупереч їм, навіть на зло, – це трагедія, руїна. Природа переживе – вона бачила й гіршу гидоту, тому періодично й влаштовувала очистку свого тіла через землетруси, повені, пожежі, а от людина – ні. Людина города (та, що тісно зв’язана пуповиною з хворобливою метушнею мегаполісу і його «благами») знищує, руйнує себе морально і духовно на генетичному і енергетичному рівнях. Як? Дуже просто: людина – витвір свідомої Природи, як і все, що нас оточує (тобто те, що не є витвором хворобливої винахідливості людини), тому відокремлюючи себе від негаснучого джерела життя людина перериває тонку павутинку, яка пов’язує її з космічною і земною енергією, з тим, що дає їй можливість існувати і розвиватися, продовжувати свій рід і виконувати своє пряме призначення. І, таким чином, те, що в Природі є не природним, поступово гине. Сумніви з приводу цього легко подолати, згадавши історію.
2. Історична місія Києва
Автор цієї статті, опинившись в Києві і пізнавши його нутро, спочатку дивувався, чому, приміром, київська УНСО далеко не найпотужніша і не найдисциплінованіша в Україні (м’яко кажучи), чому інші націоналістичні партії-організації мають такий затхло-неприглядний вигляд, чому козацтво в Києві таке старече і опереткове, чому, врешті, РУНВірою, цим могутнім вченням, в столиці немає кому займатися при тому, що майже всі, хто має дещицю громадянської свідомости, ознайомлені з нею, а то і приймали колись більшу чи меншу участь у її поширенні. Їм стало «нецікаво». Наче РУНВіра – це «цирк на дроті», а рунвірівська громада повинна влаштовувати для них захоплюючі шоу, бажано зі стриптизом. Їм не здогадатися, що в громаду на свягос ходять перш за все для спілкування з Дажбогом, задля відчуття єдности одновірців і не в останню чергу для того, щоб обнятися зі своїм побратимом, поділити з ним радість і біль, обговорити справи, заснувати підприємство, знайти роботу, отримати моральну чи навіть матеріальну підтримку, а зовсім не на шоу.
Можуть заперечити, що подібні клопоти мають всі громади по Україні, однак порівняння того, скільки і які громади РУНВіри можна би було мати в Києві вже зараз з тим, що ми тут маємо, оптимізму не додає.
Згодом, роздумуючи над цим питанням, автор зрозумів: все, що ми маємо в Києві, відбулося закономірно. Київ давно себе вичерпав як столиця (центр воїнів-кшатриїв) і тим більше як духовний центр брагманів. Це все закінчилося не пізніше XII – XIII століть. А закони історії, як відомо, доволі жорсткі і вони не допускають, аби один і той же город ставав двічі центром, за термінологією Лева Гумільова, «пасіонарного вибуху», або духовним вогнищем нової релігії чи вчення. Подібних аналогів історії людства не відомо. Тому сподіватися, що Київ знову стане тим рунвірівським вогнищем, від якого спалахне духовно вся Україна, не доводиться. Притягувати ж сюди за вуха центр РУНВіри – зайняття не лише марне, а й шкідливе для тієї ж РУНВіри, оскільки вона тут конче збюрократизується, а отже існує небезпека її компрометації як ідеї.
Київ і в Московській імперії і в Совіцькому її варіанті був лише центром губернії (лише губернія була більшою – УССР). Таким він до певної міри залишається і зараз, оскільки про незалежну до кінця Україну не йдеться. В Києві провінцією тягне на кожному кроці, – як в мові, так і в недостойній поведінці самоприниження киян перед іноземцями.
В нинішньому Києві можна робити гроші, можна робити великі гроші, але не більше. Він може стати грошовим і господарським центром України, великим будівельним майданчиком і великим банком. В Києві можна витрачати гроші, при тому безсенсово: ресторанів, казино, нічних клубів – хоч греблю гати. Можна їх втелющити в якийсь проект – чим грандіозніший, тим безглуздіший. Проте вкласти гроші у щось достойне чи корисне тут не можна. Так, наприклад, пожертви для «Слова Оріїв» протягом останнього року давали лише сільський вчитель з Буковини та пенсіонер з Волині. За що їм велика дяка.
Киянину неважко помітити, що діти і внуки київських рунвістів не лише не стають рунвістами, а й з великою натяжкою вважають себе українцями. Подібна «наступність поколінь», до речі, відбувається не тільки серед рунвістів, а націоналістів загалом і можна впевнено підкреслити, що це закономірна тенденція. В Києві українці втрачають свої дітей. Лише одного цього вистачило би, щоб покинути мегаполіс назавжди!
Отже історична та духовна місія Києва як центру України, давно вичерпана – це помітно за всіма статтями. А історія, як відомо, вороття не має.
3. Куди підемо?
Який же вихід з усього цього? Можливо податися в інший город, в якийсь обласний центр, котрий не несе на собі тягар минулої величі та слави?
Це вихід, але лише наполовину. Чому? В будь-якому великому городі ми приречені бути в абсолютній меншости. Ми будемо розпорошеними в ньому і зустрічатимемося в кращому випадку один раз на тиждень на свягосі. Ми варитимемося в казані цього города, житимемо за його писаними і неписаними законами, підкорятимемося його бюрократії, наповнюватимемо кишені його бандитів. Одним словом, ми будемо наділені всіма болячками сучасного українського суспільства.
Будь-який великий город є засмічений, забруднений і загазований – будь то Кривий Ріг чи Житомир. Адже людина – як не крути – створює навкруги себе отруйне середовище і коли в селі природа це середовище встигає перетравити і нейтралізувати, то у великому городі отрута накопичується і в землі, і в воді, і в організмі людини.
Будь-який великий город відгороджує людину від землі асфальтом і вона не в змозі відчувати дихання цієї землі, не в змозі всотувати снагу своєї рідної землі. Тому людина у великому городі, особливо та, яка живе на високих поверхах, поступово всихає і тілесно, і духовно, і як свідомий українець. Бо саме земля, на якій живе людина, найперше визначає її етнічну приналежність, а кров стоїть на другому місці. Та це лише в тому випадку, коли людина саме в контакті з землею, а не з асфальтом і камінням мегаполісу. Саме у великому городі жорстокою, байдужою і малосвідомою є людина, бо вона вже штучна, така ж, як і її середовище проживання. Людина не належить сама собі – вона належить масі, сірій забетонованій масі в якій так важко відгадати себе, побачити свій потенціал, свою приналежність і, навіть, почути власні думки.
Але головним є те, що в цьому городі наші діти переважно теж не будуть нашими. Їх виховає трохи школа, в якій міцний совіцький дух, а більше вулиця з її вуличними «авторитетами». Вплив же рунвірівської сім’ї зазвичай набагато менший, ніж ми себе цим тішимо. Бо лише одиниці з нас, хто наділений видатними виховними здібностями, зможуть в умовах великого города контролювати виховання своєї дитини – це треба твердо пам’ятати.
У дітей вразливий, довірливий і мрійливий погляд на життя, а тому саме їх так легко заманити в лабети уявних благ і розкошів. Вони вірять в казку і хочуть бачити її навкруги: в комп’ютерних забавках, в кіно, в руйнуючій чужинській «літературі» – хто їм пояснить штучність того світу, хто переведе з кам’яних завалів «цивілізації» до життя сповненого сенсом і гармонією, коли й дорослі страждають від цього? Саме з дітей потрібно починати наше українське відродження, бо вкінець втративши їх, ми втратимо нашу націю. Творити нову Україну треба починати вже сьогодні, не чекаючи виборів чи ще якоїсь каламуті, а РУНВіра зараз є саме тим другим диханням для Українців, з яким треба починати видозмінюватися.
Багато сот літ ми тікали від себе і від Природи, яка нас породила і результати нас зараз не втішають – у великих городах ми гинемо не тільки як окрема нація, ми гинемо разом з усім Людством в спільному болоті «цивілізації».
Отже виходу немає?
4. Вихід є!
Вихід є і ми його бачимо. Він у тому, аби створити критичну масу рунвістів на певній території. Ми оберемо якесь мальовниче село в центральній Україні, полишимо засмічені кам’яні джунглі великого города і зберемося в цьому селі для великої справи поступу РУНВіри в Україні. Звичайно, це буде важкий крок – позбутися зручностей лінивого життя в мегаполісі і поїхати жити у незвичні для багатьох та важкі умови. Цей крок буде вимагати значних зусиль і напруження волі, важко буде переконати чи умовити наших дружин (чоловіків), однак коли є у нас ще люди, для яких РУНВіра – не хобі, а сенс життя, то вони подолають труднощі, а найголовніше – інерцію свого «трупа», і зберуться таки в цьому селі, яке стане з часом духовним центром РУНВіри, а надалі – і всієї України.
Навіть коли нас буде тут меншість, ми – я впевнений – зуміємо нав’язати тут свої порядки, а з часом – і перебрати владу в селі. Потім ми збудуємо першу в Україні святиню РУНВіри – величний храм Дажбога в найкращому кутку села. Першим поселенцям звичайно ж буде важко, але й шана на майбутніх сторінках історії РУНВіри буде найбільшою, оскільки це буде прорив у розвитку РУНВіри і такі поселення будуть далі рости по всій Україні.
Наше ж перше поселення мусить розміститися десь на правобережній Україні, близько до крупного залізничного вузла, аби одночасно бути і в стороні від цього світу, і в той же час мати налагоджений зв’язок з усією Україною. Також бажано розміститися не дуже далеко від Києва, як потужного господарського центру.
Той хто матиме більшу схильність до духовної праці – будуть рунтатами, проповідниками, розробниками обрядів служби Дажбожої. Ми введемо в поселенні власний, рунвірівський календар із нашим прадавнім 5-денним тижнем і будемо за ним жити. Ми там створимо школу проповідників і випускників розсилатимемо по всій Україні проповідувати Науку Силенка. Ми придбаємо друкарню і будемо видавати книги, брошури, часописи, газети, буклети, листівки тощо, аби це все розходилося по наших землях. Серед нас знайдуться композитори, котрі будуть створювати духовну музику РУНВіри, а також маляри, котрі малюватимуть картини і оздоблюватимуть храми. Хтось буде займатися різьбою по дереву, хтось шитиме-вишиватиме, хтось буде виготовляти вироби з металу і т. д. Ми випрацюємо там особливий, рунвірівський стиль мистецтва, котрий ширитиметься потім Україною. Ми відродимо забуті народні українські промисли, а можливо створимо свої, суто рунвірівські.
Кому ближче військова справа, стане учителем Бойового гопака чи іншого стилю українських єдиноборств. Наші діти і діти місцевих селян будуть виховуватися в косацько-рунвірівському дусі, вони стануть воїнами і державотворцями, а не християнськими рабами. І можливо саме тут виросте майбутній цар нової України. Ми створимо в селі косацькі загони, котрі будуть нас оберігати від злодіїв, циганів та іншої потолочі. Вони вдень і вночі патрулюватимуть поселення, аби всі ми спокійно працювали і спали.
Для тих, хто має підприємницьку жилку, ми створимо всі умови для заснування і розвитку підприємств, селянських господарств та промислів. Ми відродимо такий забутий спосіб колективної праці, як толока. Саме в такий спосіб ми будемо зводити житло новоприбулим у наше поселення, а також будувати святиню та інші будівлі громадського призначення.
Кому ближче лікування і цілительство, той буде лікувати, оздоровлювати побратимів, а головне – займатиметься попередженням захворювань. Ми будемо застосовувати лише природні (в тому числі і травами) способи лікування і зовсім виключимо ліки на хемічній основі. Але головна увага буде приділена зціленню душі (і молитвою також), бо здебільшого саме з причини душевного розладу, а також нецілісного, неповного, суперечливого ставлення до світу, як це є в християнізованому оточенні, і буває більшість хвороб людини.
У нас буде культ красивого і здорового тіла. Буде заборонено куріння і вживання міцних (а можливо і будь-яких) спиртних напоїв. Кожна людина муситиме займатися тілесними, гімнастичними, дихальними вправами з різним навантаженням, залежно від віку людини. Ми будемо організовувати різноманітні спортові змагання будь-якої пори року для всіх вікових категорій.
В нашому поселенні буде заохочуватися мати багато дітей і буде запроваджено культ продовження роду. Кожна жінка матиме не менше як 2–3 дитини. Багатодітні жінки будуть користуватися високою заслуженою повагою в громаді і матимуть пільги та допомоги. Діти наші будуть «варитися» в нашому середовищі, отже можна впевнено сказати, що будуть по духу нашими. Цьому сприятиме також заборона телебачення, Інтернету та інших принад занепадаючої цивілізації. Хоча рунтати і духівники, тобто люди твердо сформовані, мусять бути під’єднаними до інформації зі світу: бути і в Інтернеті, і мати доступ до всіх електронних та паперових засобів масової інформації. Це для того аби бути в курсі подій у світі, щоб повідомляти про них усім нашим побратимам.
Нарешті в поселенні ми будемо строго слідкувати за ощадними природокористуванням і охорона Природи буде для нас одним з найважливіших завдань. Ми будемо карати тих, хто нищитиме Природу чи смітитиме на її лоні.
Ось приблизно таким в загальних штрихах має стати наше майбутнє поселення. Але рунвісти, котрих захопить ідея такого поселення, безперечно додадуть до описаного тут багато нового та свіжого, що збагатить і оживить цю ідею. Треба сказати, що дещо схоже на це описує Володимир Мегре в серії книг про Анастасію, де він закликає взяти по гектару землі і поселитися подалі від великого города. Ці книги варто прочитати, щоб взяти дещо корисне для себе і для нашого майбутнього поселення. Однак головна відмінність між версією Мегре і пропонованою тут є те, що ми застерігаємо не поселятися окремо на своєму гектарі, а жити тісною громадою, де громадське повинно переважати над особистим. Бо громада, як відомо, – великий чоловік.
І ми цього всього безумовно досягнемо, але не варто надовго задумуватися, чухаючи потилицю.
Поки хати в наших селах продаються за безцінь.
Яромисл
Ця стаття була надрукована у вересні 11003 р.Д. в часописі "Слово Оріїв".
Ми будемо вдячні за відгуки на цю статтю. Бо тема ця відкрита і обговорення триватиме. Бажаючі можуть взяти в ній участь.
